Короткий краєзнавчий опис маршруту

Львів – Миколаїв – Сколе – Довжки – Славське – Майдан – Борислав – Дрогобич – Львів

Село Вовків. Батьківщина українського художника, письменника і громадського діяча Корнило Устиновича (1839-1903), сина відомого письменника Миколи Устиновича

Село Стільське. Залишки давньоруського городища – найбільшого на всій території Давньоруської держави. Його орієнтовна площа понад 250 га, відноситься до Х століття. Учені допускають, що це був центр одного з племінних союзів, можливо, хорватів.

Миколаїв. Вперше згадується в історичних документах 1579 року. Тут народився відомий український поет та громадський діяч Микола Устиновича (1811-1885). Його поезії, повісті розповідають про життя горян-бойків та легендарних опришків. Він був однодумцем і другом „Руської трійці” – М.Шашкевича, Я. Головацького, І.Вагилевича. Миколаїв також є батьківщиною письменниці франкової школи У. Кравченко (1860-1947); історика літератури, критика і перекладача М. Мочульського (1875-1940).

Стрий. Районний центр, розміщений на лівому березі р. Стрий. Крупний транспортний вузол.

Археологічні дослідження переконують, що у давньоруські часи це був великий добре укріплений город. У ХІ-ХІІІ ст. землі входять до складу Галицько-Волинського князівства. За часів князя Осмомисла на Стрийщині була створена оборонна система, яка охороняла торговий шлях від угорських, польських і татарських набігів. За часів Данила Галицького торговий шлях через Стрий набуває ще більшого значення, бо тут пролягав шлях з Галича в Україну. Тому майбутнє місто розростається. З ХІV ст. Стрийщина потрапляє під владу Польщі. Перша письмова згадка про Стрий припадає на 1385 рік. У 1387 році польський король Ягайло подарував Стрийщину своєму братові Свидригайлові. В той час Стрий вже був значним економічним і адміністративним осередком. Поступово Стрий оточено земляним валом, частоколом, що захищали його центральну частину - Ринок.

У 1431 р. Стрию надане магдебурзьке право. Керував справами міський магістрат на чолі з бургомістром. У 1523 р. Стрий цілком знищений татарським набігом. Для оборони від набігів у місті в ХVІ ст. побудований замок. Як оборонна споруда він проіснував до ХVІІІ століття.

В часи середньовіччя Стрий знаменитий як торговий центр. Це спричинило розвиток ремесел. В місті виникають і діють цехи кушнірів, гончарів, ткачів, шевців. Передмістя Стрия займається сільським господарством.

У середині ХV ст. серед населення Стрия переважають українці. У місті в ті часи було 5 українських церков і 4 братства; діють братські школи. У 1634 р. Стрий знищений ще одним спустошливим набігом татар.

Великий вплив на життя Стрия мала визвольна війна під проводом Б.Хмельницького. У 1657 р. козацьке військо прибуло до Стрия для об’єднання з полками угорського князя Д.Ракоці.

Внаслідок поділу Польщі у 1772 р. Стрий разом з цілою Галичиною потрапляє від владу Австро-Угорщини. Під впливом революційних подій

У 1872-1875 роках у Стрию будують залізницю. У місті створюються і діють паровозоремонтні майстерні, деревообробні підприємства, фабрика сірників "Ватра", підприємства для виготовлення і обладнання нафтодобувної промисловості.

Громадське життя українців Стрия пожвавлюється аж під кінець ХІХ ст. В місті створюються товариства "Руське касино", "Підгірська Рада", "Міщанська бесіда", а в 1892 р. – філія товариства "Просвіта". У 1901 р. на народні кошти у місті будується Народний дім. Активізація громадського і політичного життя міста відбувається під впливом діяльності

д-ра Є.Олесницького, о.О.Бобикевича та о.О.Нижанківського.

З початком І світової війни у Стрию формується Легіон УСС. З вересня 1914 р. тут приймають присягу Українські Січові Стрільці.

З жовтня по травень 1915 року Стрий перебуває під окупацією російської царської армії. 31 травня 1915 року Стрий знову потрапляє під австро-угорське панування, яке триває до листопада 1918 р.

За результатами підписання Ризького договору у 1921 році Стрий у складі Західної України підпадає під владу Польщі.

17 вересня 1939 р. за німецько-радянською умовою Західна Україна (і Стрий в її складі) приєднана до Радянського Союзу.

У післявоєнний період місто Стрий стає великим промисловим центром Західної України. Своєму швидкому соціально-економічному розвитку Стрий завдячує зручному розташуванню на перехресті міжнародних залізничних та автомобільних шляхів. Промисловий потенціал міста створюють: машинобудівна, деревообробна, легка та харчова промисловості.

Село Ходовичі. Тут народився український вчений, фольклорист, музикознавець та етнограф Філарет Колеса (1871-1947).

Села Гірне і Хромогорб – руїни замків XVIII ст.

Селище Семигинів. Відоме з історичного літопису (1015 рік), в якому розповідається про трагічні події, що відбулися поблизу села. Брат Святополк наздогнав дружинників Святослава, які втікали до Угорщини, і над річкою Стриєм між ними відбулася запекла битва. В ній загинуло багато дружинників Святополка, він сам встиг переправитися на другий бік річки, а його сім синів потонуло під час переправи. Від цього і пішла назва села – Семигинів.

Село Любінці. Відоме з 1465 року. Тут жив і працював учитель історії Роман Савицький, відомий самодіяльний композитор, автор пісень „Червоні маки”, „Гуцулка Ксеня”, „Вчительський вальс”. Він керував хором, сам складав вірші і писав до них музику.

Село Розгірче. Скельні печери в два поверхи. На їх стінах є написи, найстаріший з яких відноситься до 1675 року.

Село Бубнище. Печери та могутні скелі Довбуша. В скелях видовбані три печери, є рештки мурованого склепіння, збереглися сліди колодязя, валу та рову. Вважалося, що ці печери колись використовувались як скельний монастир, подібно до Манявського Скиту, а пізніше мали оборонно-фортечне значення, як замок Тустань в Уричі.

Село Межи броди. Археологічне городище ХІ – ХІІ ст.

Селище Верхнє Синьовидне. Згадується у Галицько-Волинському літописі від 1240 року. Тут колись було городище, є сліди руїн колишнього монастиря, в якому у 1240 році зупинився князь Данило Галицький, повертаючись з Угорщини.

Тут жив письменник Л.Данькевич, у різні роки бували – М. Шашкевич, Я. Головацький, Ф. Заревич. Шляхом від Стрия до Верхнього Синьо видного йшов пішки Іван Франко: збирав матеріали для своїх творів, вивчав життя і побут бойків.

За Верхнім Синьовидним видніється крутий берег ріки із скелями червоно кольору. Легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із жандармами було поранено Олексу Довбуша, та його кров залила берег.

Село Крушельниця. Сліди археологічного поселення VII – III ст.. до народження Христа.

Село Корчин . Водоспад Гуркало (гідрологічна пам’ятка природи).

Село Дубина. Будинок з меморіальною дошкою, в якому перебувала Соломія Крушельницька. Природний кам’яний шпях (геологічна пам’ятка природи).

Водоспад на річці Кам’янка. Охороняється як геологічна пам’ятка природи. Об’єкт високого рекреаційного попиту в межах національного природного парку „Сколівські Бескиди”.

Сколе. Вперше згадується в історичних документах, датованих 1397 роком, але археологічні знахідки свідчать про те, що люди почали заселяти цю територію набагато раніше. Були знайдені кам’яні сокири та інші речі, які належать до часів Київської Русі. Через Сколе здавна проходив важливий торговельний шлях на Закарпаття.

Неодноразово населення Сколе і всієї Тухольщини зазнавало нападів татар, угорців, поляків. Населення постійно боролося, йшло в опришки. У XVII ст. діяв загін опришків А.Дзигановича, а у XVIII ст. – народних месників Олекси Довбуша та Івана Бойчука.

У XVII ст. у Сколе були закладені доменна піч і скляна гута (завод). У XІХ столітті великий вплив на розвиток господарства мала родина барона Гроедля. Було побудовано лісозавод, тартачний цех, каменоломню. В обігу були грошові знаки-марки, як символ держави баронів Гроедлів. Вони друкувалися на монетному дворі Відня в Австрії (проіснували до 1930 року). З 1928 до 1935 року видавалася газета „Відомості Деснянські”, в якій висвітлювалися питання економіки, історії, географії та побуту краю.

У 1900 році з’явилися на Сколівщині перші охоронні лісові округи (69 га), у 1937 році Сколе було включено до переліку гірських поселень, які заслуговують охорони. У 30-х роках минулого століття на Сколівщині інтенсивно розвивається туризм. В цей період було відкрито туристичне інформбюро, трамплін, хокейне поле, ковзанку і першу в Карпатах санну трасу.

Особливу увагу у Сколе заслуговує церви св. Пантелеймона (XVIII ст.) та св. Параскеви (XVII ст.).

Село Святослав. Назва походить від імені київського князя Святослава, якого тут вбили дружинники його брата Святополка. Ця подія згадується під роком 1015 у Лаврентійському літописі. Як свідчать історичні документи, Святополку Окаянному у боротьбі за великокняжій престол допомагав папа Римський, що прагнув окатоличити населення руських земель. Недалеко від Гребенова, на правому березі Опору, знаходиться могила Святослава Володимировича. У 1906 році в цьому районі провадилися археологічні розкопки, під час яких знайдено багато різних речей і знарядь праці, рештки зброї ХІ – ХІІ ст.

Села Довжки, Погар. Зберігся традиційний бойківський побут. Цікавими є старі бойківські хати, скрізь дерев’яні, із ганком під дахом на всю довжину, підперті наріжними стовпами і середніми, що разом творять неначе браму. Хати здебільшого укурні. Дах покритий наполовину соломою, наполовину дерев’яними дощечками.

Село Росохач. Церква св. Михаїла, збудована у 1882 році Лукою Снігуром.

Село Тухля. Вперше згадується в історичних документах, датованих 1397 роком. Це село замальоване у повісті Івана Франка „Захар Беркут”. У XIII ст. Тухлю намагалися взяти монголо-татари. Вони були розгромлені тухольцями, на чолі яких стояв Захар Беркут (1241). У селі не зберігся будинок, в якому жив і писав історичну повість Іван Франко. Біля сільради є тільки криниця, з якої письменник пив воду. Вона охороняється як меморіальна. Поряд встановлено пам’ятник Івану Франку. У Тухлі і в сусідніх селах бував Олекса Довбуш.

У церкві збереглися ікони пензля відомого художника Корнила Устиновича, в у стіні вмурована бронзова меморіальна плита з прізвищами полеглих УСС на г. Маківці.

Селище Славське. Деякі дослідники вважають, що поселення виникло близько Х ст., а сама назва старовинного слов’янського походження. Вона, очевидно, пішла від слова „славні”, яким називали воїнів, що відзначалися хоробрістю у походах київських князів, а пізніше тут оселилися. Перша документальна згадка про Славське як поселення відноситься до 1483 року.

Пантеон. Могила воїнів УПА і жертв національно-визвольного руху 40-50-х років минулого століття. Геологічна пам’ятка природи – печера „Писана криниця.

Гірськолижний курорт.

Східниця. Вперше згадується в документах ХІV ст. Наприкінці ХІХ ст. тут виявлено значні родовища нафти й озокериту, промислова розробка яких триває дотепер. Влітку 1884 року через Східницю проліг маршрут українсько-руської студентської мандрівки, ініціатором і організатором якої був І.Франко. Звідси мандрівники прямували до села Урич.

У 1962 році житель Східниці О.Стоцький відкрив джерела цілющих мінеральних вод типу „нафтуся”.

Село Майдан. Доменна піч – „Залізна Гута” -, перший письмовий спогад про яку датується 1810 роком. В цій печі кам’яним вугіллям плавили з руди сире залізо, яке очищали за допомогою молота.

Село Урич. В епоху Руси – України і Галицько-Волинського князівства на цьому місці існував княж-град Тустань, історія якого творилася багатьма поколіннями русичів-українців. Тут проходив трансконтинентальний (шовковий) шлях з Китаю до Португалії. Тустань, що стояла на цьому шляху, була одним з основних пунктів торгівлі галицькою сіллю. Археологічні дані та писемні документи свідчать, що Тустань виконувала роль митниці з ІХ до середини ХV ст..

Пісковикові скелі Урича – це природний об’єкт, який має наукову, естетичну, рекреаційну та історико-культурну цінність. Вони охороняються державою і є об’єктом державного історико-культурного заповідника „Тустань”.

Трускавець. Самобутній і надзвичайно привабливий бальнеологічний курорт України. Він розкинувся у мальовничій долині річки Воротищі у передгір'я Східних Карпат на висоті 350 м над рівнем моря. На території Трускавця зосереджені великі запаси підземних мінеральних вод з 14-ма природними джерелами та поклади "гірського воску" - озокериту.

.

Перша письмова згадка про Трускавець відноситься до 1469 року. Археологічні знахідки, зокрема, римський бойовий чекан, який датується ІV століттям нашої ери, свідчать про те, що територія Трускавця могла бути ареною бойових дій готів разом з прикарпатськими племенами на чолі з карпами - з одного боку, і легіонами Римської імперії - з іншого.

Назва міста "Трускавець" до цього часу викликає суперечки істориків. Одні вважають, що "Трускавець" - це видозмінена форма польського слова truskawka - полуниця. Інші вчені вважають, що на назву міста вплинула литовська мова. По-литовськи druska - це сіль, а Прикарпаття - відомий центр солеваріння. З цим промислом пов’язані назви багатьох населених пунктів Львівщини. На користь цього варіанту свідчать тісні міждержавні стосунки Галицько-Волинського князівства і Великого Князівства Литовського у XII-XV ст.

Датою офіційного заснування бальнеологічного курорту вважається 1827 р., коли тут було споруджено приміщення для перших 8 ванн.

Хоча лікувальні властивості трускавецьких вод були відомі давно, вперше їх описав королівський лікар Войцех Очко в 1578 році. Зростає значення Трускавця в Австро-Угорській імперії. В 1892 році тут побудовано приміщення для інгаляцій системи Вашмута. І цим Трускавець одразу піднявся на рівень таких оздоровниць європейського значення як Ріхенгаль та Вісбаден. Будуються готелі, вілли, пансіонати. Розростається інфраструктура, будується нова водолікарня, прокладається об’їзна дорога.

Окремо варто виділити діяльність Раймонда Яроша. В 1911 році Трускавець переходить до рук спілки, яку він очолює. Найперше, він електрифікує Трускавець. За допомогою електричної енергії освітлювалися не тільки курортні приміщення і приватні вілли, але також вулиці та територія парку. Ще у 1909 році було побудовано залізницю з невеличкою станцією, а вже у 1912 споруджується новий вокзал. Трускавець був безпосередньо пов’язаний залізничним сполученням як зі Львовом так і з Віднем, Краковом, Познанню, Прагою, Варшавою, Берліном.

У 1913 році за великі успіхи в розвитку курорту - його лікувальної бази, - Трускавець було нагороджено Великою золотою медаллю.

Одним з шедеврів Трускавця стала вілла "Гопляна", побудована у 1928 році. Вона виконана у польському народному, так званому "закопанському" стилі, який на той час був дуже популярним у Польщі. У 30-их роках минулого століття у цій величній споруді приймали посла США у Польщі, президента Туреччини, президента Естонії і багатьох інших почесних гостей. Зараз тут знаходиться музей Народного художника України Михайла Біласа.

Після вересня 1939 року функціонувало вісім санаторіїв. Під час фашистської окупації Трускавець перетворився у військовий госпіталь. Після закінчення війни один з найвідоміших у Європі курортів перетворився у колгосп ім. Тараса Шевченка.

І лише у 1950 р. Трускавець отримує статус міста, а в 1952 - статус всесоюзної оздоровниці.

Дрогобич. На думку вчених місто виникло у Х – ХІІ ст. Перших поселенців сюди, очевидно, привабили соляні джерела. Вже у ХІІ - ХІІІ ст. існувало укріплене поселення, а у другій половині ХІV ст. він був одним із найбільших центрів солеваріння на Прикарпатті. За народними переказами, Дрогобич – це Другий Бич, заснований недалеко від старослов’янського поселення Бича, яке у ХІІ ст.. було зруйноване половецьким ханом Буняком Шолудивим.

У XV ст. Дрогобич стає значним культурним центром. За офіційними даними з 1411 до 1600 року 32 міщани Дрогобича закінчили Краківський університет. Найвидатніший серед них – Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450-1494). Він став автором першої української друкованої книжки, першим руським доктором медицини, одним із ректорів Болонського університету, деканом Краківського університету. В останній період свого життя (помер він у 1494) Юрій Дрогобич читав лекції у Краківському університеті. Є підстави вважати, що його учнем був Микола Копернік, який тоді навчався у цьому учбовому закладі.

У 80-х роках ХІХ ст.. Дрогобич став одним із найбільших центрів нафтовидобувної промисловості Західної України. Сюди прибуло багато шукачів „чорного золота”, які мріяли збагатитися. У центрі міста виростають розкішні палаци, котеджі фінансових та промислових ділків. У 1896 році Дрогобич дістав міське самоврядування.

З 1864 по 1867 рр. у „нормальній” школі отців-василіан навчався Іван Франко, після закінчення якої він вступив до Дрогобицької реальної гімназії.

У місті збереглися шедеври української дерев’яної архітектури – церкви Воздвиженська і Юрївська (15 – 15 ст.).

Борислав. Перша документальна згадка відноситься до другої половини XIVст. До середини XIX ст. Борислав залишався невеликим, маловідомим населеним пунктом. Навколишні жителі знали про нього лише тому, що на його території подекуди виступала „земляна олія” (ропа), яку використовували для змащування осей возів, застосовували як лікувальний засіб проти деяких шкірних хвороб. Бурхливий розвиток Борислава починається з середини XІХ ст. Майже до кінця XІХ століття нафту діставали шахтним способом за допомогою робочої сили, тільки у 1893 році застосували буріння, що і дозволяло дістати "чорне золото" із глибоких горизонтів землі.

Сучасний Борислав - це упорядковане місто, його основні галузі економіки: добування нафти, озокериту, харчова і легка промисловість, виготовлення меблів, фарфору та фаянсу. Об'єктами туризму є музей нафтової і газової промисловості.