Від Президента Фулбрайтівського товариства

В одинадцяте Українське Фулбрайтівське товариство спільно з Програмою ім. Фулбрайта в Україні зібрались на свою щорічну конференцію. Зараз вже важко перерахувати теми всіх попередніх конференцій, які кожен рік зростали як у кількісному, так і в якісному вимірі. Нагадаю, що перша Фулбрайтівська конференція, на якій було створено Фулбрайтівське товариство, відбулась у травні 1999 року в Американському Бізнес-Центрі у Києві, друга — в лютому 2000 р. в Пущі Озерній під Києвом на тему «Досвід після Фулбрайту: як залишатися корисним суспільству», а далі — конференції на теми «Проблеми вищої освіти в США та Україні», «Автономія університету», «Інтелектуали і влада», «Етичні засади в освіті та науці», «Український проект в ХХІ ст.» тощо.

Може видатись дивним, що в час економічної та політичної кризи фулбрайтівські науковці в Україні обрали темою конференції «Ідентичність і пам'ять у пострадянській Україні», і більше ста випускників програми зголосились взяти в ній участь з доповідями, дотичними до цієї теми. Однак основоположність ідентичності нації для успішного її розвитку видається очевидною, а пам'ять є центральною для творення ідентичності. Саме в ідентичності, у культурному коді нації виявляються ті неперехідні цінності, які поділяються нацією. Як пише Оксана Форостина, "те, що українців роз'єднує — питання зовнішньої політики та ідентичности — зактивізувалося. І цього разу цей зсув зачепив базову для українців різних ідентичностей цінність: безпеку¹. Говориться про можливість пропустити фазу культурної українізації і перехід одразу у фазу українізації політичної і пропонується визнати, "що нашу єдність визначає потяг до свободи, а не вміння вишивати хрестиком"².

З одного боку, читаємо про роль історичних травм у формуванні національних ідентичностей (Олександр Мотиль)³, а з іншого — про те, що кожне "минуле подібне до вигрібної ями, й, мабуть, добре тому, хто може в ньому порпатися, не відчуваючи повсюдного смороду смерти й розкладу⁴" (Софія Грачова), або й взагалі про те, що від історичної пам'яті треба відмовитись задля єдності суспільства.

Однак це вже в нашій історії було, з нас вже хотіли зробити "Іванів, які не пам'ятають свого коріння" (Д. Лихачов), що до великої міри вдалось. Визначити шляхи формування ідентичності і збереження пам'яті можуть і повинні науковці та освітяни, тим паче фулбрайтівці, що мають за плечима тривалий час перебування в державі, яка має успішний досвід націєтворення. Доповіді з проблем ідентичності і пам'яті впродовж двох днів нашої конференції плануємо видати в колективній монографії "Ідентичність і пам'ять у пострадянській Україні".

¹ Оксана Форостина. 1938 // Критика. — 2008. — Число 9. — С. 3.
² Там само.
³ Олександр Мотиль. На завершення розмови // Критика. — 2008. — Число 7-8. — С. 19.
⁴ Софія Грачова. Чужа історія зі своєю мораллю // Критика. — 2008. — Число 7-8. — С. 19.