Березовенко А.В.

Національний технічний університет України "КПІ"
кафедра української мови, літератури та культури
berezovenko@gmail.com

Сучасний стан україністики в Україні і США великою мірою був зумовлений дезінтеграцією СРСР. Після появи незалежної української держави викладання українознавчих дисциплін змінилося кількісно і якісно в обох країнах. Цей досвід доцільно порівнювати за кількома параметрами: спектр дисциплін, їх обсяг, склад аудиторії, дослідницька база, зв'язок з іншими дисциплінами.
(Пропоновані спостереження узагальнюють безпосередній досвід викладання авторки в Національному технічному університеті України "КПІ" (1989-2011), Колумбійському та Ратґерському університетах США (1999-2008). Висловлене в жодному разі не є вичерпним аналізом стану україністики в Україні та США, але може бути корисним для осмислення розвитку і оптимізації Болонського процесу.)

Основна відмінність, якою визначається характер організації науково-навчального процесу США і України, полягає в більшому акценті на діяльність інституційних структур, якщо говорити про Україну, в той час як у США акцент робиться на діяльності індивідуальних професорів.

У найзагальнішому вигляді зміни у материковій україністиці виявилися в створенні вищих навчальних закладів, дослідницьких центрів, заснуванні кафедр відповідного профілю, де розроблялися навчальні програми для системного викладання українознавчих курсів, створювалися й видавалися словники, підручники тощо. Особливо відчутними були зрушення у негуманітарній сфері, де десятиліттями перед тим українською мовою, літературою, історією як складовою вищої освіти відверто нехтувалося. Ще у переддень незалежності було розпочато роботу, результатом якої стало запровадження «Українознавства» в університетський навчальний процес. Цей предмет у дуже стислій формі представляв гуманітарний розвиток України від давніх часів до наших днів. Пізніше україністичні курси стали більш різноманітними, більш функціонально пристосованими до ситуації повноцінної державності України (напр., "Ділова українська мова" і "Світова і українська культура" тощо).

У США україністика до початку 90-х років була представлена переважно в дослідницькій царині, знаним осередком якої є Гарвардський український дослідний інститут, створений у 70-х роках за сприяння української громади, біля витоків якого стояли такі визначні науковці, як Омелян Пріцак, Ігор Шевченко, Роман Шпорлюк. Тут було засновано кафедру мовознавства О.Потебні, яку нині обіймає професор Майкл Флайер та історичну кафедру М.Грушевського, яку нещодавно очолив професор Сергій Плохій. Давню традицію має літня школа Гарварду, де вивчаються українська мова, література, фольклор.

Але у більшості університетів викладання мало спорадичний характер – переважно це були окремі початкові мовні чи літературні курси, читані англійською мовою. Як зазначає у своїх мемуарах Ю.В.Шевельов, ще у 50-х роках сама наявність української мови нерідко сприймалася славістами як "надлишкове ускладнення" русоцентричного розуміння слов'янської глотогенези. У ті часи під славістичними студіями традиційно розумілася русистика. Погляди Шевельова на походження слов'янських мов, зокрема української, позначилися на становленні українознавчих дисциплін у майбутньому. Зокрема, в університетах стали викладатися курси, присвячені дослідженню творчості О.Потебні та Г.Сковороди як представників української наукової думки.

Зрозуміло, що постання державності України докорінно змінило ситуацію – початкові мовні курси доповнилися викладанням літератури, українська тематика почала ширше представлятися у галузі фольклору, політології, соціолінгвістики. Інтерес до вивчення України сягнув такого рівня, що вона стала самоцінним предметом викладання і дослідження. Свій позитивний вплив на ці процеси справило і заснування кафедр україністики в Західній Європі - в Інституті славістики університету ім.Е.Моріца Арндта (Німеччина), тривалий час очолюваної проф.В.М.Мокієнком, при Департаменті європейських та інтеркультурних досліджень університету "Ла Сапієнца" в Римі, очолюваної проф.О.Пахльовською. Все це міняло на краще образ України, перетворюючи її на бажаний для вивчення об'єкт. У цей час у Колумбійському, Єйльському університетах, в університеті Пенн Стейт учені-славісти звертаються до власне українознавчих та компаративних розробок, сфокусованих на українській тематиці, сюди запрошуються гостьові професори за програмами обміну, в тому числі за програмою Фулбрайта. Наприкінці 90-х років засновуються Українські студії у Колумбійському університеті, які очолив проф.Марк фон Хаген. З появою програми кількість студентів, зареєстрованих на українську мову, зросла до вісімнадцяти осіб. Може сама по собі ця цифра не вражає, але для порівняння зазначу, що тоді ж на російську було зареєстровано двадцять п'ять осіб. Це була значуща відмінність від попереднього періоду, коли на українську мову реєструвалося кілька студентів, а на російську – кілька десятків студентів. Важливо, що за парту, щоб вивчати українську мову, сіли і висококласні фахівці-русисти. Зрозуміло, що такі факти негайно і значною мірою підносять зацікавлення предметом.

Суттєвою відмінністю викладання україністики у США є те, що студенти всіх – гуманітарних і негуманітарних – факультетів потрапляють в одну аудиторію, "припасовування" дисциплін для гуманітаріїв чи негуманітаріїв не відбувається. Оскільки крім фахової орієнтації в університетській освіті існує квота на вивчення дисциплін за вибором, то незалежно від майбутньої спеціальності чи програми, до якої належить студент, – бакалаврату, магістерської чи докторської, – обрані курси сдухаються на однаковому рівні і гуманітаріями-славістами, і юристами, і економістами, і математиками. Нерідко в цих же групах є й студенти з "домашнім" знанням мови (heritage speakers), які, вільно чи добре володіючи усним мовленням, можуть зовсім не знати навіть кириличного алфавіту. Це становить значну відмінність американської аудиторії. Фонове знання студентів, яке формально не береться до уваги при організації навчального процесу, так чи інакше лишається важливим фактором його змісту, оскільки є підгрунтям сприйняття предмету.

У цьому сенсі не можна переоцінити значення комплексності викладання. Досвід упровадження українознавчих студій у Колумбійському університеті свідчить про те, що найефективнішим є підхід, при якому крім дисциплін, сфокусованих на Україні, студенти можуть слухати і курси, де знання про Україну включене у ширший науковий контекст. Скажімо, якщо поруч із мовними та літературними курсами, які традиційно складають ядро програми, читаються ще й теоретичні (соціолінгвістичні чи політологічні), до яких входять прецедентні дослідження України (case studies), поруч із аналогічними дослідженнями інших країн, то в результаті це дає значний позитивний ефект. По-перше, це створює необхідне фонове знання, по-друге, стимулює студентів інших спеціалізацій звертатися до вивчення предметів, які стосуються України. Отже, включення знання про Україну до дисциплін, які можуть і не належати до категорії власне україністичних, є впливовим фактором розвитку україністики.

На творення фонового знання, на зацікавлення вивченням країни суттєво впливає також рівень наукових досліджень, сфокусованих на Україні. Зокрема, у Гаріманівському інституті Колумбійського університету протягом 1999-2007 років щомісяця мною проводився круглий стіл "Мовна політика і мовна ситуація в Україні", куди запрошувалися для виступів знані в Америці і світі науковці, політики, митці, які висвітлювали актуальні аспекти мовного буття в Україні (питання орфографії, білінгвізму, функціонування міноритарних мов, правового регулювання у сфері мовного вжитку тощо). У цей спосіб демонструвалася суспільна значимість дослідження країни, що для студентської аудиторії має неабияке значення і стимулює її зацікавлення у вивченні всього, що з цією країною пов’язане.

Важливим для розуміння якості освітнього процесу є питання про склад аудиторії та обсяг дисциплін. Щодо України, то аудиторія визначається чинними програмами – обов'язкові мовні курси того чи іншого спрямування вивчаються в зазначений термін, хоча існує і практика факультативів. У США, де навчання є дуже індивідуалізованим, особистісний підхід відіграє значну роль у виборі предмету. Нерідко провідним мотивом навчання є емоційний, який формулюється так: "батьки хотіли, щоб я навчався/навчалася" і є виявом сентиментального ставлення до історичної батьківщини другого чи третього покоління емігрантів (перше покоління зазвичай до вивчення всього, що стосується країни походження, не вдається). Але – повторюся – державність України ситуацію змінила. Українську мову чи літературу крім етнічних українців нині вивчають росіяни, євреї, німці, діти від змішаних шлюбів; це також і "просто американці", які не мають з Україною іншого зв’язку, ніж інтелектуальне зацікавлення країною Європи, яка є суб'єктом міжнародної діяльності.

Проблемою американської україністики – як і інших т.з. "регіональних досліджень" (area studies) є те, що вони значною мірою залежать від набору студентів. За таких умов тяглість вивчення забезпечюється саме згаданою комплексністю, зв'язком україністики з іншими дисциплінами, з одного боку, а з іншого – її усталеністю як структурного елементу освіти. Тоді це є стимулом для студентів, що мають іншу, ніж українська, спеціалізацію. Часто студенти, які спеціалізуються з російської (major), зацікавлені в тому, щоб мати ще одну спеціалізацію (minor) з іншої слов’янської мови (неосновних мов може бути і більше). Привабливим для багатьох є те, що це не складно, а в той же час підвищує рівень диплому.

Важливо підкреслити ще один аспект мотивації вивчення українознавчих дисциплін. Він стосується посилення інтересу до різноманіття (diversity) як цивілізаційного феномену. В умовах монополярного світу і відсутності "образу ворога" як основного стимулу пізнавального процесу, що було характерним для часів холодної війни, знання не тільки "домінантних" для наукової сфери явищ стає все більше привабливим.

Так само впливає на зацікавлення вивченням предмету дослідницька тематика, якою займаються професори. Підкреслю, що науковці Америки чутливо і неупереджено підходять до вибору наукових тем. Наприклад, вивченням гібридних форм мовлення та співвідносних культурних явищ, займаються представники різних наукових формацій, – і представниця нового покоління славістів проф.Лада Біланюк (University of Washington), і знаний славіст Майкл Флайер (Harvard). Безумовно, це підносить рівень зацікавленості предметом, представляючи крім класичних, ще й незвичайні для академічного інтересу прояви культури.

Обсяг дисциплін ніколи не здається достатнім як для українських, так і для американських фахівців, і часто це надолужується позааудиторними заходами різного типу – розмовними годинами, вечорницями тощо. Користь від них загальновідома, але коефіцієнт ефективності залежить передусім від посвяти викладачів, готовності приділяти особисту увагу студентам. При вираженій індивідуалізації навчання цей фактор, як і особистість професора, відіграє особливу роль у формуванні зацікавленості предметом. За обсягом україністичні курси в системі американської вищої освіти не відрізняються від співвідносних дисциплін, сфокусованих на інших країнах. Інша річ, що систематичність їх викладання залежить від набору студентів. Тому так важливо підтримувати зацікавлення предметом, яке забезпечує сталість програми.

Велике значення в цьому смислі має викладання гостьових професорів або дослідників, які приїздять за програмами обміну. Часто вони викладають унікальні, написані спеціально для такої нагоди курси. Особливо приваблюють студентів ті, що передбачені для викладання як аспірантські семінари. Вони проводяться раз на тиждень і дають можливість тіснішого спілкування з викладачем, а також добре оцінюються в кредитах. Але навіть якщо приїздять науковці, які не мають безпосереднього аудиторного навантаження, то сама їх присутність в університеті творить сприятливий для зацікавлення Україною інтелектуальний клімат.

Неоціненну в цьому смислі роботу здійснює професор М.Найдан. Завдяки його зусиллям найяскравіші представники нової інтелектуальної України – О.Забужко, Ю.Андрухович, І.Клєх і багато інших знаних митців та науковців були представлені університетській молоді й викладачам Америки, які отримали нагоду безпосереднього спілкування з тими, хто творить сучасну українську культуру. Користь і зацікавленість у присутності американських фахівців в українських університетах, звичайно, не менша, і вона є, але, думається, що вона могла б бути більшою.

Природньо, що різноманітної навчальної літератури з україністики, як і словників, в Україні значно більше, ніж в Америці, де підручникова і лексикографічна база викладання оновляюється досить повільно. Традиційно використовуються "Modern Ukrainian" A.Гумецької всіх рівнів та "Rozmovliajmo!" ("Let's Takl!") Р.Делосси, Р.Коропецького та ін., "Український зворотний словник” В.Ніньовського тощо). Але тим ціннішими для навчального процесу є англійські переклади і двомовні видання українських творів, які робить М.Найдан. Саме завдяки ним студентська аудиторія отримує доступ і до української класики (Г.Сковорода, Т.Шевченко), і до творів новітньої української літератури (Л.Костенко, Н.Білоцерківець, Ю.Позаяк, С.Жадан), зібраних, наприклад, в антології "Сто років юності".

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що державність України забезпечила україністиці належне місце серед інших ділянок славістики, які вивчаються в США, а в Україні її викладання значно розширилося. Суттєвим лишається, однак, питання, як утримати досягнутий рівень? В цьому важлива роль належить українській державі, гуманітарна політика якої має ясно показувати, що україністика для неї є пріоритетом. З іншого боку, важливо підкреслити роль програм наукових обмінів у цьому процесі. Будучи джерелом свіжих поглядів та ідей, що вносяться в академічну рутину, вони засвідчують увагу до розвитку країни, відкривають нові перспективи бачення відомого, стимулюють творчу співпрацю.