Вищі можливості вищої освіти в Україні з позиції соціально-психологічної перспективи
Лариса Засєкіна
Це були найкращі часи, це були найгірші часи,
Це був вік мудрості, це був вік безглуздя,
Це була епоха віри і довіри, це була епоха недовірливості,
Це був період світла, це був період темряви,
Це була весна надії, це була зима відчаю...
Ч. Діккенс
«Казка про два міста»
Постановка проблеми. «Казка про два міста» - це два погляди на сучасний стані і перспективи розвитку вищої освіти. Яке місто обере освітній простір України, за якою траєкторією рухатиметься, як впливатиме і чи впливатиме загалом на соціальний і економічний устрій держави, залежить не лише від обраної перспективи бачення, а й конкретних зусиль вчених, педагогів, громадськості та урахування їхньої думки адміністративними і владними інститутами.
У цій праці робиться спроба ґрунтовного соціально-психологічного аналізу сучасного стану вищої освіти, а також виокремлення можливих шляхів її розвитку з урахуванням американсько-європейського досвіду. Запропонований аналіз став можливим в результаті трьох взаємодоповнюючих причин. По-перше, можливостям стажування у Кембриджському університеті у 2007 році у лабораторії «Мовлення, мова і мозок» (Кембридж, Велика Британія) у межах програми наукового обміну Cambridge Scholar Hospitality Scheme, виконанню комплексної держбюджетної теми «Соціально-психологічні трансформації суб’єктів педагогічної взаємодії в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу» державний реєстраційний номер 0108U000406 (2007-2010 рр.), програмі наукового обміну імені Фулбрайта (Scholar Academic Exchange), що дала змогу професійно і науково реалізувати себе в університетах США, зокрема університеті імені Дж. Вашингтона (Вашингтон, округ Колумбія), університеті Центрального Арканзасу (Конвей, Арканзас), університеті Дрекселя (Пенсільванія, Філадельфія), Міжнародному університеті Флориди (Майамі, Флорида).
Досвід активного включення у зазначені види діяльності породив задум комплексного соціально-психологічного аналізу проблеми розвитку вищої освіти України, а професійна діяльність у стінах одного з найперспективніших ВНЗ України – Волинського національного університету імені Лесі Українки – детермінувала реалізацію цього задуму і матеріального втілення його у вигляді цієї праці.
До завдань цього дослідження належать, по-перше, комплексний порівняльний аналіз систем вищої освіти України, США та Кембриджу (який поряд із Оксфордським університетом, на противагу іншим британським університетам не належить до освітньої мережі Болонської декларації), по-друге, визначення пріоритетів вищої освіти України та виокремлення основних стратегій і тактик для її розвитку.
Для здійснення комплексного аналізу зазначених систем вищої освіти, передусім, необхідним є визначення конкретних критеріїв такого порівняння, слідування яким виструнчило б дослідження у логічну послідовність. Зважаючи на те, що для порівняльного аналізу була обрана соціально-психологічна парадигма, методологічною основою дослідження нами обрано екологічний підхід У. Брофенбренера [3]. Відповідно до цього підходу заклади вищої освіти можна розглянути як соціальні інститути, що належать до ширшої екологічної системи – суспільства. При цьому визначаючи дію навколишнього середовища на мікросистеми, необхідно зазначити, що і сама мікросистема значною мірою детермінує макросистему. Метафорично висловлюючись, діє механізм матрьошки, кожна попередня фігура є необхідною складовою цілого, визначається розмірами цього цілого та його конфігурацією. Водночас відсутність різних за розміром фігур у найбільшій ляльці, порушує сутнісне існування матрьошки як сувеніра, що створює ілюзію однією фігури, проте охоплює кілька схожих фігур.
Подібно до описаного принципу існують заклади вищої освіти в Україні, які як соціальні інститути, з одного боку, зазнають значного впливу з боку економічної, політичної, соціальної ситуації у суспільстві, а з іншого – визначають траєкторію розвитку суспільства [1]. Тому абсолютно не погоджуємося із тезою про те, що вища освіта – це приватна справа кожної людини, натомість глибоко переконані у тому, що це суспільне благо, яке повинно створюватися і контролюватися різними державними механізмами.
Розглядаючи заклади вищої освіти як соціальні інститути з позиції екологічного підходу У. Брофенбренера, необхідно детально зупинитись на кожній системі, яка одночасно діє як на мікро-, так і макрорівні. Відтак, соціальні інститути одночасно є мікро- і макросистемами: як макросистеми вони охоплюють свої складові, які є серцевиною вищого навчального закладу – професорсько-викладацький склад (відповідно до Закону про вищу освіту – педагогічні і науково-педагогічні працівники) і студенти (відповідно до Закону про вищу освіту – особи, які навчаються у ВНЗ); як мікросистеми вони належать до ширшої системи – суспільства, яке повинно одночасно регулюватись і регулювати освітні центри.
Таким чином, основними об’єктами порівняння вищих систем освіти та окреслення шляхів розвитку вітчизняної вищої освіти слугуватимуть: двостороння взаємодія суспільства і ВНЗ, професорсько-викладацький склад та його професійні перспективи у вітчизняній освіті, студентство як активна рушійна сила розвитку освітніх закладів як соціальних інститутів. Для порівняльного аналізу обиратимуться три основних моделі освіти – класична англійська модель, представлена Кембриджом і Оксфордом, американська модель і осучаснена в рамках Болонської угоди європейська модель, до якої належать або прагнуть належати вітчизняні виші.
Аналізуючи взаємодію суспільства і вищих навчальних інституцій, варто зазначити, що останні відображають цінності першого і завжди слідують певній ідеальній меті, яка лежить в основі їхнього породження. Як зазначають Р. Бертал та ін. «…центральної дилемою у відносинах університетів і суспільства є те, що університети повинні послідовно дотримуватися того суспільного ідеалу, який лежить в основі їхнього народження, а також залишатися вірним суспільству, яке підтримує цей ідеал…» [2, с. 4].
Зупинимося детальніше на основі європейсько-американських освітніх ідеалів. Так, університети Кембриджу і Оксфорду вважались пріоритетними осередками лише для обраних осіб, які здійснювали передачу знань. По суті освіта здійснювалася заради самої освіти, і слабко корегувала з вирішенням конкретних суспільних проблем. Ідеали, які наслідували ці університети, були тісно пов’язані з англіканською церквою і англійською аристократією, які відігравали дуже незначну роль в індустріальній революції і значному науково-прикладному розвиткові. Слід відзначити абсолютно повний професорсько-орієнтований напрям вищої освіти Кембриджу, що означає основну його центрованість на професорському складові як досліднику. Освіта вважається радше приватним і індивідуальним благом, ніж суспільним багатством.
Ідеали американської вищої освіти походять від гумбольдтської моделі, в основі якої освіта розглядається як фундамент міцного національного розвитку, а відтак всебічно підтримується державою. Неодмінними напрямами спрямованості цієї освіти є дослідження, які вирішують конкретні проблеми суспільства і є серцевиною університетів, а також ґрунтовні викладацькі технології, здатні забезпечити ефективний навчальний процес для студентів. Американська освіта розширила спектр досліджень на сільське господарство і індустрію, забезпечуючи прискорені темпи розвитку цим сферам. Слід зазначити, що у своїх пріоритетах, американська вища освіта більшою мірою тяжіє до професорсько-викладацького складу, який є фокусі уваги держави і суспільства. Лише початок ХХІ століття відображає поступову трансформацію цього тяжіння до полюсу студентства, що деякими вченими характеризується як завершення «золотої ери американської професури» [5].
Університети і інститути радянського зразку, які є незворотнім минулим багатьох нинішніх класичних університетів, вважали просвітництво і вчительство як суспільний ідеал. Обминаючи у цій праці аналіз радянської вищої освіти, зупинимося на європейській освітній моделі, відображеній у Болонської декларації, до якої прагнуть усі вітчизняні виші. Основою цієї моделі є повна центрованість на студентові – активній силі, що визначає розвиток як конкретного університету, так і суспільства цілому. З позиції цієї пасивне студентство є радше аномальним, ніж нормальним феноменом. Це простежується у самому визначенні вищого навчального закладу в європейському освітньому просторі і США. Перше згідно із концепцією єдиного європейського простору відображено у Законі про вищу освіту України: вищий навчальний заклад – освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність. Порівняємо це визначення із американським баченням вишу: Університет – це установа, яка забезпечує сучасну освіту, просуває і реалізує дослідження та науковий розвиток загалом, всебічно сприяючи суспільству у вирішенні складних проблем сьогодення [5, с. 18].
Таким чином, відповідно до повної центрованості ВНЗ європейського зразка на особі студента, основні постулати Болонської угоди та наступних за нею європейських комюніке характеризуються цілями, які спрямовані виключно на щасливе майбуття студентства: гарантованість їхньої мобільності у навчанні, доступ до безперервної освіти, прозорість і громадська оцінка вищих навчальних закладів, європейська співпраця у виконанні докторських дослідницьких програм, моніторинг працевлаштування студентів, широка просвітницька діяльність студентів стовно глобальних і локальних цілей європейської освіти.
Гарантованість мобільності студентства у навчанні забезпечується збігом освітньо-кваліфікаційних та освітньо-наукових рівнів у вітчизняних ВНЗ не лише з європейськими стандартами, а й світовими нормами загалом – бакалавр, магістр, доктор філософії. Доктор наук як виключно вітчизняна специфіка і спадщина радянської освіти не є завадою для приєднання до європейських норм. Така ситуація є безперечним досягненням вітчизняної освіти, яке уможливлює вільне пересування студентів для отримання зазначених рівнів не лише в європейському, а й світовому просторі. Це значне досягнення вітчизняних ВНЗ супроводжується низкою проблем, основна серед яких знання мови. Відповідно до цього, студенти для міжнародного обміну представляють переважно факультети романо-германської філології, що не завжди схвалюється іноземними закладами, які чекають на майбутніх фахівців природничих галузей – фізики, хімії, біології, нейропсихології і т.ін. Зрозуміло, що і для вітчизняного суспільства такі спеціалісти з міжнародним досвідом є неоціненним потенціалом майбутнього розвитку. Таким чином, для вирішення мобільності є не лише досягнення відповідності освітньо- і науково-кваліфікаційним рівням, загального стрижня ECTS, який як правило уміщує 60 кредитів на навчальний рік і відповідну систему оцінювання, а передусім, опанування фізичною і соціальною здатністю вчитися – мовою як засобом мислення і комунікації. На сьогоднішній момент такою мовою є англійська, яка повинна займати одне із центральних місць у професійній підготовці студентів відповідно до державних стандартів вищої освіти, а певні складові варіативних блоків дисциплін, які належать до стандартів вищої освіти ВНЗ, викладатись англійською мовою.
Оскільки цей процес неможливо налагодити за один день, поступово необхідно зобов’язати кожен галузевий підрозділ ВНЗ забезпечити читання хоча б одного лекційного курсу в рік англійською мовою, використовуючи новітні досягнення, викладені у зарубіжних періодичних виданнях. Так, для здобуття доктора філософії у США обов’язковим елементом наукової підготовки є реальне опанування двома іноземними мовами – німецькою і французькою. Відтак, лише іноземне «омовлення» студентів і викладачів здатне забезпечити декларовану у Болонській угоді і затребувану українським суспільством мобільність і вільне пересування. Таке омовлення стане передумовою залучення іноземних студентів, які становлять основний фонд студентства у Кембриджі та університетах США.
Зрозуміло, що з урахуванням демографічної ситуації в Україні таке залучення є необхідним для виживання вітчизняних ВНЗ. На сьогоднішній момент країною, яка найбільше «імпортує» у свої заклади та «експортує» студентів для навчання в іноземні ВНЗ є Японія, в університетах якої англійська мова є такою ж поширеною, як і японська. Український освітній простір за сприятливих умов може стати привабливою ареною для іноземців з огляду на високі стандарти професійної підготовки і відносно невеликою вартістю навчання.
Доступ до безперервної освіти у вітчизняних закладах забезпечується існуванням закладів післядипломної освіти, які надають можливості здобуття іншої спеціальності на базі вже існуючої, підвищення кваліфікації і т.ін. Слід зазначити, що безперервність і наступність в освіті стали гаслом світового освітнього простору у ХХІ столітті. Зрілість кожної особистості з позиції сучасної геронтопсихології визначається її здатністю до навчання. Розвиток різних сфер суспільства потребує висококваліфікованого працівника часто міждисциплінарного профілю. Реальне життя – це не окремі факультети, кафедри, дисципліни, це сукупність проблем, питань, злетів і падінь, які потребують цілісної матриці різних галузей і підходів. Відтак, на сьогоднішньому етапі як ніколи затребувані спеціалісти кількох профілів, а дослідницькі проекти повинні мислити про немислимі речі у сполученні непоєднуваних, на перший погляд, дисциплін. За таких умов потреба у другій чи додатковій освіті зростатиме, і студенти обиратимуть ті ВНЗ, у яких навчання відірване від конкретного часу і простору (наприклад, дистанційне навчання), водночас надає достойні можливості для оволодіння знаннями. Відтак, роль викладача перетворюється із ролі ремісника, який скрупульозно працює над змістом навчальної дисципліни і методами її навчання на роль митця, художника, який вдало надає дизайн своїй дисципліні, що у свою чергу, заохочує студента прийти і самостійно поглинати інформацію.
Психолого-педагогічні технології вже не на рівні теорії, а на рівні практики демонструють тяжіння від методів навчання, до методів активного научіння самого студента як активного суб’єкта. Це цілком зрозуміло, адже суб’єкт післядипломної освіти вже давно вміє вчитися, а з розвитком інформаційних технологій здатен за один рік поглинути більше інформації ніж вдавалося його попереднім поколінням зробити це протягом усього життя. Таким чином, зміщення акцентів у сучасній освіті може бути визначено як перехід від «освіти про всяк випадок», яка є характерною переважно для випускників середніх шкіл, що вступають у ВНЗ задовго до того, як їхні конкретні професійні вміння будуть затребуваними, до «освіти на часі», яка потребується для спеціаліста для успішної реалізації і розширення своєї професійної діяльності до «освіти для конкретного студента», що визначається його потребами і здатностями. Першу освіту реалізують сучасні ВНЗ на рівні бакалаврату і магістратури, а два останніх види належать до завдань післядипломної освіти.
В останніх публікаціях американських вчених стосовно подальшого розвитку вищої освіти у США зустрічаються побоювання стосовно того, чи затребувана професура буде загалом через кілька десятиліть і чи виживе відома кампусна система за умови, коли формат взаємодії професора і студентів поступово відмиратиме зі збільшенням академічного часу на самостійну роботу студентів, та оn-line взаємодію в режимі дистанційного навчання. У цих працях також даються і відповіді на ці питання: по-перше, виживе лише та професура, яка впорається із новим завданням передачі знань в електронному форматі і відповідному дизайні, а також буде здатною зіставити свої наукові інтереси та розширити спеціалізовані знання до міждисциплінарних проектів, які спрямовані на вирішення конкретних задач суспільства.
За таких умов виживатиме і кампусна система, адже місія університету не лише локальна – передавати знання, а взаємодіяти із суспільством. В глобальному сенсі університет – це носій передових ідей і розвитку суспільства. Найяскравішим прикладом є університет Феніксу, який ніколи не виконає глобальну місію університету у суспільстві, попри те, що є доволі прогресивним у наданні знань і підготовці висококваліфікованих спеціалістів.
Таким чином, дистанційна освіта, на наш погляд, повинна бути стрижневою для післядипломного навчання, стажування, підвищення кваліфікації. Адже контингент цієї освіти зазвичай становлять зрілі люди, які вміють вчитися, а також особи, які працюють, тому формат навчання за індивідуальним графіком є найбільш прийнятним для них. Дистанційна освіта – це майбутня альтернатива післядипломного навчання, тоді як денна форма навчання збереже класичний формат взаємодії викладачів і студентів, можливо, дещо обмежений завдяки розвиткові інформаційних технологій.
Прозорість і громадська оцінка вищих навчальних закладів у вітчизняних ВНЗ здійснюється з допомогою різноманітних рейтингів, які за основу беруть різні критерії. Основна задача цих рейтингів – використати якомога прозорі критерії для оцінювання і не перетворюватися на політичні акції. Надто велика відмінність вищих навчальних закладів робить практично неможливим їх порівняння у світовому форматі, проте залишає можливості для порівняння цих закладів як внутрішньої освітньої політики держави. Тому з осторогою слід відноситьсь до рейтингів, у яких поряд розташовані різнопланові заклади з різних регіонів світу.
Специфіка вітчизняних ВНЗ порівняно з американськими полягає у тому, що останні походять переважно із приватного сектору і саме вони зазвичай посідають найвищі рейтинги. Лише недавно університети, які фінансуються державою, почали прискорений темп у своїй науковій і навчальній діяльності. Тоді як у вітчизняній освіті поява приватних ВНЗ є відносно новою історією. На сьогоднішній момент зрозуміло, що переважна більшість із них не досягла того рівня розвитку, на який вони сподівалися. Абітурієнти зазвичай обирають державні заклади освіти, навіть незважаючи на те, що приватні як інструмент залучення студентів часто знижують вартість навчання порівняно із державними.
Іншою особливістю є те, що в американській освіті існує значна розбіжність між ВНЗ, які посідають різні місця рейтингу, найсильніший і найслабший університети сильно між собою різняться, що дуже ускладнює процес оцінювання. Вітчизняні ВНЗ мають спільну історію і відповідно більшість із них – спільне теперішнє. Водночас відповідно до чуття вітру змін і здатності змінюватися виживе лише той, хто таку здатність опанує. Особливості вищої освіти у США зумовлюють специфіку рейтингування навчальних закладів. Так, у закладах США широко визнаною є недієвість рейтингів цілого навчального закладу, натомість пропонується рейтинг за окремими галузями підготовки. Це дає змогу досягнути низки цілей: по-перше, абітурієнти можуть визначитися із найбільш рейтинговими закладами з певного фаху (хоча за останніми даними більшою мірою обирають не ті ВНЗ, які посідають високий рейтинг, а ті, які пропонують фінансову допомогу, стипендії і т.ін.); конкретним факультетам нести особисту відповідальність за місце у рейтингу, прагнучи підняти його в разі необхідності. Оцінювання здійснюється провідними фахівцями з цієї ж галузі, які відомі своїми публікаціями і науковими досягненнями. Відповідно до цього навчальний заклад обирає стратегію свого розвитку: фінансування переважно сильних галузей, даючи змогу їм просуватися вище і безнадійно залишаючи позаду слабкі підрозділи, або навпаки підтягуючи слабкі для створення балансу у закладі.
Найважливішими критеріями оцінювання є професорський склад і кількість докторантів. Слід зазначити, що і у вітчизняній освіті спостерігається тенденція до розгляду ВНЗ крізь призму спеціалізованих вчених рад. Необхідно пам’ятати, що розширення мережі вчених спеціалізованих рад приведе до збільшення осіб із науковими ступенями, що зумовить значні труднощі у працевлаштуванні цих людей. Слід зазначити, що проблема працевлаштування докторів філософії виникає на сучасному етапі і в університетах США. Адже значна кількість студентів докторських програм є іноземними студентами, які після отримання наукового ступеня часто залишаються на теренах цієї країни. Відтак, ринок затребуваності цих фахівців поступово розширюється з виключно академічних структур на інші сфери суспільства: адміністрацію, бізнес і т.ін. Спостерігаємо ці тенденції і в українських реаліях, у яких наукові ступені дедалі швидко поширюються на заклади середньої освіти та вищої освіти І-ІІ рівнів акредитації, органи центральної влади, силові структури і т.ін.
Таким чином, впровадження критерію оцінки ВНЗ через існування вчених спеціалізованих рад повинно балансуватись із моніторингом можливого працевлаштування цих осіб для того, щоб, по-перше, не зробити науку масовою, а по-друге, безнадійно безробітною.
Важливим критерієм оцінки рейтингу університетів у США є професорсько- викладацький склад, дієвість якого визначається публікаціями: принаймні не менше двох публікацій у серйозних фахових журналах за рік. Поширеною серед професури є вислів: «Publish or parish/ публікуйся, бо загинеш». Для підвищення життєздатності вчених на сучасному етапі дедалі поширюється мережа сумісництва, яка на думку аналітиків вищої освіти, по-перше, стимулює вчених здійснювати дослідження, затребувані практикою, а по-друге, вивільняє шанси для працевлаштування молодих учених, кількість яких збільшується прискореними темпами.
Здорова конкуренція ВНЗ визначається боротьбою університетів за відомих вчених, при цьому дуже вагомим для університету є отримання науковця, який працював у більш рейтинговій установі. Для цього університети роблять різні кроки: зменшують активне навантаження вченому, збільшують на 10-15% заробітну плату, надають фінансову допомогу для виконання дослідницького проекту.
Таким чином, сучасна вища освіта робить реальні кроки у виробленні критеріїв для визначення рейтингу ВНЗ, які безумовно потребують вдосконалення. Гарним прикладом є встановлення внутрішнього рейтингу різних підрозділів у межах самого університету. До прикладу такою внутрішньою політикою вже кілька років поспіль керується Волинський національний університет імені Лесі Українки, що дає змогу побачити реальну картину досягнень кафедр і факультетів, ти самим стимулюючи їх розвиток.
Важливим шляхом для розвитку вітчизняних ВНЗ є європейська співпраця у виконанні докторських дослідницьких програм. Слід зазначити, що ця співпраця має бути поширена не лише на докторські програми, й на різні за масштабом дослідницькі проекти, а також їх реалізацію не лише в Європі, а й світі. Правдою є те, що вітчизняним вченим важко прорватись на світовий науковий простір з огляду на різні причини: низька англомовна дієздатність, пріоритетний погляд Євросоюзу на фінансування відомих класичних університів Європи, специфіка вітчизняної методології дослідження, особливо у гуманітарних галузях. За таких умов найоптимальнішим виходом для українських вчених є вироблення здатності працювати в командах і приєднуватися для виконання спільних проектів із найпрестижнішими світовими школами. Так, найбільша кількість грантових програм, які пропонуються для випускників програми імені Фулбрайта та інших подібних програм наукового обміну, передбачають участь у цих проектах команди, численністю не менше ніж п’ятеро осіб – представників різних країн, наприклад, програма «Alumni Engagement Innovation Fund».
В рамках Євросоюзу кожен вчений має бути добре обізнаний із програмами Erasmus-Interuniversity Cooperation Projects (ICPs), Tempus Joint European Projects (JEPs), Coimbra Group, Santander Group, UNICA, Utrecht Network. Для фахівців інженерії та сільського господарства вельми корисними є європейські програми CAESAR, NATURA. Неоціненними в плані міжнародного наукового, професійного, особистісного обміну і зростання є міжнародні програми академічних обмінів, що фінансуються США. Досвід стажування в межах програми імені Фулбрайта є збагачувальним і багатовекторним для кожного учасника програми. На факультетах і кафедрах слід проводити спеціальну роз’яснювальну роботу стосовно специфіки проектів і можливості участі у них. Оскільки у новому столітті схвалюються міждисциплінарні проекти бажана перехресна участь кількох кафедр у створенні проектів із залученням фахівців факультетів іноземної філології, якщо перешкодою входження у проект є лише мовне питання. Саме участь у таких проектах є реальним шансом для вітчизняних ВНЗ увійти у серйозну міжнародну співпрацю, яка у майбутньому обернеться потоком іноземних студентів. Обнадійливим є також той факт, що для отримання гранту Євросоюзу відомі європейські навчальні заклади заохочуються залучати у якості співвиконавців країни пострадянського простру, до яких належить і Україна.
Відтак, для вітчизняних ВНЗ важливим є не стільки отримання формального місця у рейтингу університетів, як реального досягнення основних критеріїв, за якими цей рейтинг відбувається.
Моніторинг працевлаштування студентів у діючому і планованому Законі про вищу освіту в Україні здійснюється відповідними органами як центральної влади, так і вищим навчальним закладом. Американські вчені наголошують на нестабільності ринку праці, що часто ускладнює процес моніторингу та його вплив на набір студентів за окремими спеціальностями. У добу трансформації освіти з індивідуального процесу у масовість здобуття вищої кваліфікації способи моніторингу повинні постійно вдосконалюватися і поширюватися не лише на вищу освіту, а й на випускників аспірантури і докторантури.
Таким чином, можна сказати, що основні ідеї, закладені у створення єдиного європейського простору, поступово впроваджуються у вітчизняних ВНЗ, хоча про повну їх реалізацію говорити ще зарано. Це пояснюється як об’єктивними причинами (радянськими стандартами, що завжди прагнули відрізнятись від світових, проблемами фінансування), так і суб’єктивними (ригідністю професорсько-викладацького складу, стрибкоподібністю загальної освітньої політики у державі і т.ін.). Водночас, прагнення рухатися, існування мобільних і прогресивних ВНЗ в Україні дає підстави для сподівання стосовно становлення українських ВНЗ повноправними членами освітнього ринку у світі.
Важливими для соціально-психологічного аналізу вищої освіти в Україні, як зазначалося вище, є суб’єкти освітнього процесу – ті хто навчає, і ті, хто навчається. Міркування викладені вище дають змогу констатувати факт, що місія викладача вищої школи у ХХІ столітті змінюється. Викладачі перестають бути контейнерами інформації, натомість стають ефективними інструкторами з оволодіння інформації. Стає нормою нон-стоп освіта в умовах сучасного світу, коли отримання однієї спеціальності супроводжується пошуком іншої. Неабиякої значущості набуває вже не ґрунтовна обізнаність у вузькоспеціалізованому полі, а широкомасштабна ерудованість, що дає змогу встановлювати синергетичні зв’язки у найвіддаленіших сферах. В умовах таких змін, як для професури, так і студентства ХХІ століття, на наш погляд, пріоритетними поза необхідною професійною компетентністю, стають 1) вміння ефективної усної і письмової комунікації (як рідно-, так і англомовної), 2) базового розуміння математики, природничих наук, 3) вдосконалені вміння інформаційних технологій, 4) здібності критичного і креативного мислення; 5) усвідомлення і вироблення здатності до безперервного навчання; 6) вміння працювати в командах; 7) самодисципліна, гнучкість, працездатність; 8) задоволення від здорової конкуренції; 9) здатність до міжкультурної співпраці; 10) повага до власного психічного і фізичного здоров’я.
Такий портрет суб’єкта освітнього простору, на нашу думку, задовольнятиме вимоги сучасного суспільства. Це досягається кількома шляхами. По-перше, зміщенням акцентів від суто професорського складу як стрижня університету (модель Кембриджу) і студентства як основного суб’єкта (європейська модель) до збалансованої взаємодії між ними. Ця взаємодія повинна стати менш академічною, а більшою мірою кооперативною, залучаючи молоді сили для окреслення і досягнення цілей, сформульованих суспільством. Показовими у цьому плані є лекційні заняття в американських університетах у вигляді активного діалогу, спільної пошукової активності студентів і викладача.
По-друге, значне залучення студентів у вироблення практичних навичок із свого професійного профілю. Сухі дипломи без багажу практики сьогодні нікого не цікавлять. Гарним прикладом є університет Дрекселя (Філадельфія, Пенсільванія) приватної форми власності, який створив і укріпив свою власну нішу в освітньому просторі США. Незважаючи на вищу вартість за навчання і відповідно триваліший (на один-два роки залежно від спеціальності) термін навчання ніж в інших закладах країни, цей університет забезпечує значну кількість годин практики за спеціальністю, подібно до своєрідної інтернатури. Випускники цього ВНЗ мають одні з найвищих показників працевлаштованості студентів, оскільки володіють своїм конкретними ринком праці і роботодавців.
В інших університетах США студенти широко включені у різні види практичної діяльності в межах кампусної системи протягом 2-3 годин щодня. Студенти факультетів здоров’я і спорту працюють у спортивних центрах і басейнах, біологічного факультету – доглядають сади і парки університетів, студенти факультету психології протягом останнього року навчання займаються індивідуальним і груповим консультуванням з відповідною супервізією.
Положення проекту Закону про вищу освіту України стосовно 10.000 студентів як передумови утримання статусу класичного університету наштовхує на думку об’єднання вітчизняних ВНЗ і утворення на основі таких об’єднань студентсько-викладацьких містечок як зосередження науки і практики, праці і відпочинку. Водночас створення кампусної системи в Україні ускладнюється розкиданістю навчальних корпусів, нестачею земельних ділянок і коштів для будівництва, незвичністю такої системи для вітчизняної освітньої системи і т.ін. Проте саме така система створює якнайсприятливіші умови для тісної взаємодії викладачів і студентів, їхнього фізичного і психічного здоров’я, а також виконання місії університету у суспільстві як колиски національного інтелекту і добробуту.
Важливо наголосити, що питання фінансування і знаходження коштів для університетів – це не лише українське питання, яке часто пов’язується з нестабільністю суспільного життя. Питання самофінансування і самоспроможності університетів є на часі як в американському, так і європейському просторі. Так, дедалі частіше гранти, які надаються для дослідження, вже розглядаються не як фінансова інвестиція чи допомога, а як позика для проведення дослідження, яка згодом має повертатися у вигляді патентів чи ліцензій. Часто зустрічаються іменники, які характеризують несприятливий стан для освіти в різних частинах світу: криза, колапс, безлад, занепад, сум’яття. Поряд із цим доволі звичним стає словосполучення «ринок освіти», який спочатку вводив у замішання вітчизняного освітянина, натомість тепер розуміється як єдина передумова розвитку освіти і її рентабельність на ринку праці і суспільства. Це пов’язано із кількома причинами: економічними кризами у світі, проблемами державного бюджету, що торкаються різних за ступенем розвитку країн, відповідно труднощами дотації освіти у попередньому обсязі.
Водночас крос-культурний профіль прояву цих проблем різниться. Так, важливою причиною кризи вищої освіти у США є кількість іноземних студентів, які після закінчення залишаються у країні. Якщо урахувати позитивну демографічну ситуацію в країні і позитивну динаміку у прирості населення, стає зрозумілим виникнення труднощів у працевлаштуванні і поля безробіття. У вітчизняних ВНЗ протилежний полюс проблеми – демографічна криза потребує, навпаки, залучення іноземного студента як ресурсу існування вишу.
Важливою умовою фінансового виживання вищої освіти як наукового осередку є трансформація переважної більшості досліджень на прикладні, які у свою чергу, можуть слугувати частиною фундаментальних, водночас здатні стати значним інвестором в різні сфери держави. Таким шляхом поступово просувається і Кембридж, переходячи від закладу музейного типу до функціонування значної кількості сучасних лабораторій, в межах яких здійснюються проекти, фінансовані Європейським Союзом. Відтак, проблема спрямованості на прикладні дослідження не повинна розглядатися як перетворення університетських дослідницьких центрів на виробничі лабораторії, зменшення польоту наукової думки чи обмеження дослідницьких ідей. Не слід впадати у крайнощі взаємодії університетів – виробничих структур – суспільства. Відповідно до конкретного випадку повинна бути знайдена золота середина як прийнятний компроміс між науковими амбіціями групи вчених та реального замовлення суспільного життя.
Зупинимося на можливостях знаходження фінансового фундаменту вітчизняними ВНЗ як передумови їхнього успішного розвитку. Цей фінансовий фундамент у контексті вищої освіти у США розглядається як інструменти фінансування двох поколінь.
До першого покоління належать традиційні для ВНЗ інструменти: залучення приватних інвестицій у фінансування університету. У США навіть існує наполовину серйозна/жартівлива думка про те, що сучасний ректор – це людина, яка знаходиться у постійному пошуку фінансових джерел. До прикладу кожні п’ять років, починаючи з 1990 року зростають приватні інвестиції в університети на 30%. Так, мета Гарварду досягнути таких інвестицій близько 2.1 млрд. доларів.
Водночас, залучення приватного сектору має свої мінуси. По-перше, це може дисбалансувати розвиток різних підрозділів університету, просуваючи уперед природничі галузі, і залишаючи позаду гуманітарні. По-друге, залучення інвестицій може сприяти розвитку певних галузей, які первинно не були пріоритетними для університету. В американських ВНЗ часто ці інтереси стосуються розвитку спортивних команд, які добре фінансуються різними приватними фондами, і часто є доволі професійними на державному рівні і вносять левову частку у кошти університету. Так, відомим є приклад В. Хірша про те, що заробітна плата тренера баскетбольної команди UCLA протягом 1997-1998 становила 445.000 доларів, тоді як ректора цього університету – 223.000 доларів, а урядовця Каліфорнії – 131.000 доларів [4].
До інструментів фінансування другого покоління належать наукові дослідження, результати яких дають змогу оформлювати і продавати патенти. Важливим надходженням коштів серед університетів США є надання приватним фірмам різноманітних ліцензій. Так лідерами за останні п’ять років у наданні ліценцій як надходження до бюджету університету є університет Каліфорнії (63.8 млн. доларів), Стенфордський університет (43.8 млн. дол.), університет Колумбії (40.6 млн. дол.).
Останнім часом дедалі важливим джерелом фінансування є вкладання початкових інвестицій університету поряд із приватними фірмами у розвиток певного виробництва. Найпомітнішою на теренах США є співпраця в межах університет-індустрія в рамках програми КОНЕКТ університету Каліфорнії. Поряд із цим зростають інші види фінансової діяльності американських ВНЗ. Наприклад, якщо надається чи дарується земля, університет стає її власником і повноправним суб’єктом земельного ринку. Гарвард протягом останнього десятиліття, оперуючи бюджетом близько 13 млрд. доларів, зробив серйозні інвестиції в ринок цінних паперів, нерухомість, а також розвідку нафти і газу.
Не останнє місце у фандрайзингу університету посідає вироблення власної символіки, логотипу, який може продаватися іншим установам і фірмам. Зазвичай на території університів США існують магазини, у яких продаються різні речі, починаючи від канцелярських товарів і завершуючи одягом з логотипом університету. Університет Колумбії, наприклад, за певну оплату, що регулярно поповнює бюджет, зобов’язався користуватися однією авіалінією і банком.
Таким чином, існують різні можливості для навчального закладу обрати власні стратегії розвитку з урахуванням специфіки взаємодії із суспільством, до якого він належить, активізації професорсько-викладацького складу, а також його ефективної кооперації зі студентством. Вітчизняний університет ХХІ століття матиме достатньо автономії для професорської незалежності, більшу підтримку приватного сектору, водночас більшу орієнтованість на суспільство та його проблеми, по-можливості кампусно облаштований і міжнародно спрямований, одночасно орієнтований як на професорсько-викладацький склад, так і студентів. Глибоко переконані, що вивчення досвіду престижних університетів світу, а також осмислення їхньої діяльності з урахуванням українських реалій, дасть змогу вибудувати потужну систему вищої освіти України як гаранта економічного і соціального розвитку нашого суспільства.
Література