Програма академiчних обмiнiв iменi Фулбрайта в Українi

9 липня 2014

Лариса Засєкіна: «Психологічну травму мають всі українці»

Лариса Засєкіна: «Психологічну травму мають всі українці»

Українське Фулбрайтівське коло розпочинає серію інтерв'ю з українськими стипендіатами Програм імені Фулбрайта. В силу свого досвіду, знань і професіоналізму Фулбрайтівські дослідники можуть сказати своє вагоме слово щодо теперішньої ситуації в Україні і викликів сьогодення.

Мало хто в Україні може похвалитися тим, що не потребує психологічної допомоги або не задумувався над тим, аби звернутися до психолога. Депресія, фізичне і моральне виснаження - це все ознаки психологічної травми, яку переживає наше суспільство. За словами завідувача кафедри загальної та соціальної психології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Фулбрайтівської дослідниці Лариси Засєкіної, ця психологічна травма набуває рис хронічної. Про те, як з цим боротися і про свої нові проекти пані Лариса розповіла в інтерв'ю спеціально для Українського Фулбрайтівського кола.

-    Ви надаєте психологічну допомогу учасникам бойових дій і їхнім родинам. З чим Вам, як психологу, довелося зіткнутися?
-    Робота з травмою, саме з учасниками і потерпілими на Майдані, їхніми сім'ями, та людьми, які спостерігали за цими подіями, має специфіку в Україні. Класичний посттравматичний стресовий розлад в Україні набув своїх особливостей.

Перше, що ми зауважили - майданівці не хочуть контактувати з психологами і отримувати психологічну допомогу.

При чому, коли вони перебувають на Майдані, то вони нормально спілкуються з представниками психологічної служби, яка там працює, але при поверненні додому не звертаються до психологів. Люди, з якими я працюю, прийшли не самі -  звернулися їхні дружини, батьки, їхні діти, які розуміли, що ці люди потребують психологічної допомоги, бо вони пережили серйозну психологічну травму. Був особливий етап нашої роботи, коли нам треба було проявити велику емпатію і підтримку,  щоб вони довірились психологові. Це перша особливість.

Друга особливість - майже всі майданівці відчувають великий комплекс вини.

І багато хто з майданівців питає: «Чому не я? Саме я мав загинути.  Я був старший, а загинули молодші...».
І теж ми з цим довго працювали. Ми говорили про те, що ті люди, які загинули, не хотіли б, щоб загинули всі. Вони загинули, бо хотіли, щоб Україна розвивалась, і хтось має вибудовувати її. І ми плавно переходили на майбутнє, обговорювали життєву перспективу, формулювали життєві цілі.

Після Майдану багато хто не хоче повертатися до старого життя і старої роботи.

Тепер дуже багато волинян поїхали в батальйон «Айдар» - вони часто телефонують і просять - там немає скайпу - надати телефонну психологічну підтримку, а це надзвичайно важко. Я, як психотерапевт, боюсь працювати по телефону, тому що мені треба хоча б очі людини бачити. Зараз ми працюємо над тим, як саме там налагодити надання психологічної допомоги і підтримки, тому що якраз в батальйоні «Айдар» немає психологів.
-   Від яких подій Ви ведете «відлік» психологічної травми?
-    В Україні психологічна травма або посттравматичний стресовий розлад має хронічний характер. Це специфіка психологічної травми, яку мають всі українці. І насправді вона почалася раніше, ще до того, як відбулася ця жахлива подія, коли в Україні з'явилося  гірке словосполучення «Небесна сотня».  

Хронічна травма, як і будь-який хронічний біль, болить тупо і довго.

І тому в людей з'являється багато супровідних до травми розладів чи порушень - депресія, агресія, міжособистісні конфлікти, можливо, надмірне вживання алкоголю. Дуже часто ці розлади спостерігаються у людей, які не їхали на Майдан, а просто отримували інформацію зі ЗМІ. Як результат можна було часто почути «... опускаються руки, нічого не хочеться робити», «... може, ще й не треба буде робити цього,бо почнеться війна....».  Таким чином, спостерігаємо ситуацію, коли в людей інформаційне, емоційне, моральне виснаження. Така хронічна травма почалася з перших днів непідписання  довгоочікуваної Угоди про асоціацію з ЄС.  А потім вона загострилася, коли були ті страшенні події. Це був гострий етап, який потім знову змінився на хронічний біль, що триває і до сьогодні.
-    Як справлятися з тим, що опускаються руки? Як справлятися з хронічною травмою?
-    Кожна людина, якщо вона не хоче миритися із тим станом речей, який існує на сьогоднішній день, повинна подумати, що залежить від неї. На одному із зібрань, я не пам'ятаю, це було третє чи четверте віче на Майдані, дуже гарно сказав Любомир Гузар: «Роби все так і працюй так, як наче все в житті залежить тільки від тебе, а молися так, наче все залежить тільки від Бога». Тому я завжди кажу: якщо в тебе є хронічний біль за людей, за Україну - завжди треба думати, що ти на свому місці можеш зробити, як ти це можеш змінити. І насправді не буває людей великих і маленьких.

Ми звикли жити в піраміді: є багаті й бідні, є керівники і підлеглі. А насправді життя - це мозаїка.

Неважливо, чи людина буде дуже заможньою чи дуже владною, а важливо те, яке вона місце в цій мозаїці знайде і посяде, місце, де вона зможе себе проявити якнайкраще. У цій ситуації так само - треба знайти місце в  сучасній мозаїці України.

Ліки від депресії - візьми і зроби.

Депресія - це пригнічення активності, коли не хочеться нічого робити, опускаються руки, виснажливий стан, але треба брати, вставати і робити. Робити те, що вмієш, робити те, що раніше любив робити - і тільки так можна подолати пригнічення.
Якщо є симптоми травми - кошмари, погані сни або нав'язливі картинки, - треба не соромитися, а звертатися за психологічною допомогою до фахівців.
-    Чи доводилося Вам давати консультації дітям? Як Ви їм пояснювали, що відбувається?
-    Місяць тому у Львів приїжджали два американських професори,  які проводили навчальний семінар по роботі з дитячими травмами. Вони сказали про те, що в дітей після пережиття травматичної події пік проявів травми - через два місяці після події. Тому в США саме в цей час, через два місяці, у штаті чи в тому місті, де відбулась трагічна подія, проводиться суцільний скрінінг (діагностика) посттравматичного стресового розладу. В нас в Україні такого немає. Після семінару вже в Луцьку я провела серію семінарів для практичних психологів шкіл, поділилася з ними роздрукованими матеріалами, методиками.
Практичні психологи, які працюють у профтехучилищах, говорили про те, що юнаки 16-17 років часто мають змінену поведінку. Вони не є учасниками Майдану, але переживають це по-особливому: стають більш замкнутими, не йдуть на контакт, спостерігаються агресивні прояви. Деякі  з цих симптомів подібні до травматичного розладу, тому, я думаю, ми з вересня почнемо такий скрінінг. Це не так і просто, оскільки спочатку необхідно отримати певні дозволи з управління освітою обласного і місцевого рівнів. Ми підготуємо ці програми і у Волинській області обов'язково це зробимо.
-     Ярослав Грицак у своїй статті стверджує, що українців не роз'єднує мова, українців роз'єднують цінності. Яка Ваша думка з цього приводу?
-    Українців, можливо, роз'єднують цінності. Проте я психолінгвіст і все ж таки дотримуюсь думки, що нація, яка не має своєї мови, не має своєї душі. Безсумнівно, мова значною мірою визначає спосіб мислення, світосприйняття, і охоплює ті самі цінності. Тому що цінності - це абстракція, і ми їх маємо якось назвати. А якою мовою ми їх маємо назвати? Тією мовою, яка є рідною мовою.  Для мене є показовим вислів святого апостола Павла:

«Коли я молюсь чужою мовою, то хоч дух мій молиться, та розуміння моє залишається без плоду. Що мені робити? - Стану молитись духом та молитимусь із розумінням...» (1 Кор. 14, 14-15).

А відтак, молитимусь своєю рідною мовою.
Я в своєму тлумаченні мовної особистості якраз кажу, що мовною особистістю є та особистість, яка повною мірою володіє  мовою, що відображає її цінності, етнічну ідентичність і національний інтерес. Ми можемо говорити про двомовність, про продуктивний білінгвізм, коли  людина може володіти одночасно різними мовами однаковою мірою. Я вважаю, що це не так.

Лише одна мова є провідною. Це та мова, на якій сняться сни, мова, якою людина свариться, це та мова, на якій вона звертається до Бога.

Ця мова і становить стрижень мовної особистості. Тому доти, доки ми не будемо мати української мови - ми не будемо мати українських цінностей і української ідентичності. Я сама навчалася в російській школі, для мене першими книжками були твори російських класиків. Але я на певному етапі свого життя зрозуміла, що якщо я повністю не опаную українську мову, я ніколи не стану повноцінним  представником цієї культури, країни і, зрештою, держави. Тому я дуже серйозно почала вивчати українську мову і продовжую її вчити. Українська мова - дуже багата і гарна. Переконана, що душа нації - це її мова.
-    У чому полягає Ваше спільне з японськими вченими дослідження?
-    Нещодавно ми проводили серйозну конференцію з психолінгвістики у Луцьку.  Одним із учасників конференції була професор з Токійського університету. Вона запропонувала нам спільний проект, присвячений глобалізації освіти. З 1 вересня ми починаємо спільну програму на інтенсивне вивчення іноземної мови серед студентів не філологічних спеціальностей для підвищення їхньої академічної мобільності у світі. Третім партнером цього проекту є Міланський університет.
-    З точки зору учасника Програми Фулбрайта, людини, яка там навчалася, і з точки зору психолога - чим відрізняється українська і американська системи освіти?
-    Безперечно, американська освіта є більшою мірою демократична. Мне вразила досить маленька відстань між лектором і студентом, цікава і доступна подача матеріалу. Я  працювала на факультеті психології і консультування в університеті Центрального Арканзасу, і всі викладачі, які працювали на факультеті, мали  потужну психологічну практику: вони проводили щотижневі психологічні  консультації,  за кожним викладачем були  закріплені конкретні учні різних шкіл  та їхні сім'ї тощо.

Крім викладацької, академічної, наукової роботи, викладач обов'язково  проводив роботу практикуючого психолога.

А згодом упродовж лекційних занять щедро ділився конкретними прикладами із реальної практики. Вразило  те, що на один теоретичний постулат - близько десяти практичних прикладів. Мушу визнати, у нас все навпаки. Десять теоретичних положень і, якщо пощастить, один приклад. В результаті студенти часто закінчують університет дуже теоретично озброєними, водночас практично не дієздатними. Після стажування у США я намагаюсь це докорінно змінити, принаймні, починаючи зі своєї викладацької і наукової роботи.
Під час програми проводились семінари у Філадельфії, на яких я дізналась про Інститут когнітивної (поведінкової) психотерапії Аарона Бека. Я пройшла там майстер-клас і зрозуміла, що хочу вивчити це. Коли я приїхала в Україну , мені пощастило, що  якраз тоді Оксфордський центр когнітивно-поведінкової терапії оголосив про набір першої навчальної  групи в Україні. За три з половиною роки навчання я отримала диплом. І на своєму факультеті, на своїй кафедрі я вводжу таку систему викладання і психоконсультування, яку я побачила у Сполучених Штатах, також широко надаю психологічну допомогу усім, хто по неї звертається і вчу цьому своїх студентів, аспірантів і докторантів.
-    Закінчення Програм імені Фулбрайта зобов'язує до чогось, чи ставите Ви  до себе, як до випускника Програм імені Фулбрайта,  якісь вимоги?
-    Я думаю, що ті люди, яким пощастило стажуватися за Програмою Фулбрайта, дійсно, щасливі люди. Програма  дає надзвичайний досвід: особистісний, професійний, пізнавальний, культурний. Це радикально і докорінно змінило моє життя - досвід перебування в Сполучених Штатах надав мені  відчуття свободи: фізичної, психологічної, моральної, духовної.  Свобода - це чудовий баланс між бажаннями людини та її відповідальністю. Така свобода сповнює надією, що в нашій країні все залежить від нас: які  життєві вибори ми зробимо,  як ми зможемо розпорядитися нашими багатствами, якою мовою ми будемо молитися і розмовляти одне з одним, які цінності ми будемо поділяти. Я думаю, що саме фулбрайтівці мають такий баланс: бажань і відповідальності, оскільки вони багато знають і багато хочуть.

Асоціація випускників Програм імені Фулбрайта - хороша ідея. Спільні заходи знову наповнюють  активністю, навіть надактивністю, згуртованістю, яка дуже потрібна зараз українцям та Україні.

FAQ

Контакти

Офіс Програми імені Фулбрайта в Україні

вул. Еспланадна, 20, кімн. 904

Київ, 01001, Україна

Тел.: +380 (44) 287 07 77

Факс: +380 (44) 230 20 60

office.ukraine@iie.org