Програма академiчних обмiнiв iменi Фулбрайта в Українi

Відгуки

Це були незабутні вісім з половиною місяців — коли, здавалось, мрії збуваються, не чекаючи, доки ти їх сформулюєш у голові. Америка відкрилася дуже швидко — переліт, правда, тривав трохи задовго, маршрут Київ-Мюнхен-Чикаго-Філадельфія важко назвати оптимальним. Але шкірка варта вичинки, а Париж — меси. Нью-Йорк і Вашінгтон, Бостон і Маямі, менші міста Сполучених Штатів, які вдалось відвідати, являли мені зразок зовсім іншого життя — й передусім у царині культури, яку я, власне, і приїхав досліджувати. Культура була розлита в повітрі — театр, кіно, література. Велетенські ангари-книгарні мережі "Barnes & Noble" вразили мене буквально другого чи третього дня — один такий містився буквально за два квартали від нашого будинку в Елкінс-Парку на околиці Філадельфії. Цей безмежний простір, заповнений книгами всіх можливих жанрів і напрямків, працював до 11-ї години вечора. Окрім полиць, прилавків та стелажів, заповнених друкованим словом, простір той містив у собі ще й кав'ярню "Starbucks", і багато-пребагато крісел, диванчиків, лавочок та стільців, на яких можна було зручно всістися, розгорнути книжку, взяту з полиці — й ніхто з продавців не примушував її купувати, бігти на касу, розраховуватися. Тоді, у 2005-му саме вийшов передостанній, шостий том саги про Гарі Поттера — і я читав її, повільно, по пів-розділу (бо англійською читаю все ж таки набагато повільніше, ніж українською). Перед одинадцятою вечора ставив книжку на полицю, прощався з продавцями ("Havе а nice time, sir!" — ще й досі дзвенить у вухах), і порожніми вуличками діставався дому. Вже повернувшись до Києва, купив український переклад у Малковича й дочитав останню третину. А юрми відвідувачів у музеях — Філадельфійському Арт-Музеум, чи Нью-йоркському Метрополітені! Після побаченого хочеться розреготатися в обличчя тим, хто заводить занудну пісню про "бездуховність американців". В околицях Філадельфії міститься така собі Фундація Барнза (Barnes Foundation). Містер Барнз був багатим чоловіком, заробив собі статки на фармацевтиці; і в той самий час він добре знався на мистецтві, й довів це, зібравши колосальну колекцію живопису, скульптур, народних промислів та інших подібних безцінних артефактів. Перед своєю смертю містер Барнз якось не зумів домовитися з властями Філадельфії — його вимогою було збереження цілісності колекції, а йому обіцяли тільки те, що її заберуть і виставлять у вже згаданому вище Арт-Музеумі. Барнз на це не погодився, тож зібрання так і лишилось у невеличкому палацику за містом. Наші друзі Надійка й Адріан Левицькі заздалегідь замовили на чотирьох вхідні квитки по телефону. Це — одна з обов'язкових умов, бо «пропускна спроможність» палацика не вельми велика. (Ціна квитків, до речі, досить висока — 10 доларів, проте вже потрапивши досередини, чуєшся приголомшеним від надміру шедеврів). Для порівняння поясню: в якому-небудь Ермітажі, в мюнхенській Пінакотеці чи в тому ж самому Метрополітен-музеї відвідувач все ж переходить з зали в залу, розглядаючи визначні полотна і ковзаючи поглядом по другорядних. В колекції Барнза ДРУГОРЯДНИХ ПОЛОТЕН НЕ БУЛО! Змушений написати це великими літерами, бо це справді так). Анрі Руссо, Ван Ґог, Сезанн, вихідець з Білорусі Хаїм Сутін, малознаний, проте геніальний, Де Кіріко (портрет того самого Барнза!), Модільяні — всі ці роботи висіли так густо, і були такі прекрасні в своїй неповторності й неповторні у своїй красі. Було мистецтво, був театр — за кілька кварталів від приміщення НТШ у Нью-Йорку міститься знаменитий Театральний центр "La Mama ETC" — тож Америка для мене назавжди лишиться країною (світом!) високої культури. Було телебачення — навдивовижу цнотливе: переглядаючи там, у Філадельфії окремі серії знаного серіалу "Sex and the City", я з подивом з'ясував для себе, що якісь "надміру перчені" епізоди, що їх у нас без проблем транслює канал "1+1", американці дбайливо повитинали — аби не зашкодити суспільній моралі. Це лише короткий перелік відкриттів у культурній сфері. Все інше, те, що можна побачити в голівудських фільмах, якось пройшло повз мене. Я не бачив обкурених наркоманів на вулицях, мене не грабували неголені гангстери, і повії не чіплялись, пропонуючи себе. Жебраків було не більше, ніж у наших підземних переходах. Зате в нью-йоркському сабвеї сидів такий собі старий, смаглявий гітарист з мексиканською зовнішністю — і він був дійсно віртуозом. Я витяг з кишені два кводери, підійшов ближче, щоб кинути їх у розчепірений футляр від гітари — присоромлено поліз до кишені по паперові гроші: у футлярі лежали самі тільки банкноти. Й то не лише одинички, а п'ятірки, десятки. Це — до теми про жадібність американців до грошей. (І не буду тут згадувати чайові-тіпси, які самі відвідувачі в ресторанах дають офіціантам без жодної принуки — ті чайові часом складають і 20% від вартості замовлення.). І ще багато-пребагато дивного можна було б розповісти про ті вісім з половиною місяців, прожиті мною за океаном завдяки стипендії Фулбрайта. От тільки запропонований обсяг статті замалий.

Олександр Ірванець, фулбрайтівський науковець 2005-06

 

Усі відгуки