Програма академiчних обмiнiв iменi Фулбрайта в Українi

Відгуки

Не знаю, чи був мій фулбрайтівський досвід типовим, схожим з досвідом інших, чи ні. Але в мене це було так. Одержала я фулбрайтівську стипендію не з першого разу. Коли подавала вперше, навіть не дійшла до інтерв’ю. Звичайно засмутилася, але потім проаналізувала і свій проект, і CV, і пакет фулбрайтівських документів, і зрозуміла, що до подачі проекту потрібно спеціально готуватися, мати досвід роботи в обраній темі і публікації. Рік я готувалася, а потім подала знову (і це вже був інший проект). І в другий раз я пройшла! Я була дуже щаслива: по-перше, здійснилася моя мрія (бо мені завжди дуже хотілося побувати саме у Сполучених Штатах), а по-друге, я все ж таки досягла поставленої мети. Через деякий час почались клопоти. Тоді, у 1998 році у мене не було особистих знайомих серед американських психологів. Не дуже була я і обізнана зі специфікою американських університетів. Я орієнтувалася на суто «теоретичні» та абстрактні міркування, сайти університетів і тих психологів, виходячи з праць яких, я могла, як мені здавалося, зацікавити своїм проектом. Точно пам’ятаю, що одним з вибраних мною університетів був Гарвард. І коли фулбрайтівський офіс почав займатися моїм розміщенням, виникли проблеми: один фахівець, з вказаних мною, пішов на пенсію, другий переїхав в інший університет, а Гарварду я була непотрібна. Не знаючи, що робити, я вирішила звернутися за порадою до свого віртуального знайомого, психолога професора Майкла Коула, який колись надрукував мою статтю в журналі, в якому він був редактором. Майкл одразу відреагував і зв’язав мене з психологом, якого цікавили питання, аналогічні тим, про які йшлося в моєму проекті. Цим психологом був професор Джеймс Верч, і так місцем мого перебування став університет Вашингтона у Сент-Луїсі (штат Міссурі). Мені здається, що Середній Захід — це те місце, з якого можна починати знайомство з Америкою. Коли я їхала до Америки, я вже знала, де я буду жити (про це потурбувався проф. Верч), і знала, що мене зустрінуть. Не буду описувати свої враження від аеропортів, перельоту і т. ін. Все це було вперше, і вражень було багато. Напишу саме про Америку. Коли я повернулася додому, мене часто питали, що вразило мене більш за все. Дороги? Машини? Комп’ютери? Ні, більш за все мене вразили люди. Їх доброта, відкритість, бажання допомогти. Сім’я, у якій я знімала кімнату, прийняла мене, як свою доньку. Мені пояснювали багато побутових речей, з якими ми тоді не були ще знайомі в Україні, мене возили показувати місто, іноді ми разом ходили обідати до кафе чи ресторанів, їздили на прогулянки, ходили в філармонію і ще було безліч іншого. Ця родина була глибоко релігійною і належала до католицької церкви. Кожну неділю вранці вони обов’язково їздили до меси, інколи брали мене з собою, щоб познайомити мене і з цією стороною американського життя. Так я познайомилась з їх церковною громадою і побачила, як багато часу і зусиль вони витрачають на волонтерську роботу та благодійність: благодійні обіди, допомога хворим і самотнім, збір речей для тих, хто бідує, і багато інших речей. Все це розбило існуючі у нас (і не тільки!) стереотипи щодо індивідуалізму американців. Я зрозуміла, що американці не всі і не завжди індивідуалісти. У багатьох ситуаціях вони проявляють багато рис колективістських культур. Так що крім того, що я зрозуміла на своєму досвіді ненадійність стереотипів, я замислилась над відносністю розподілу культур на індивідуалістичні та колективістичні. Але це все враження, що стосуються мого побуту та зовнішньої сторони життя. Університет — це не менше враження та потрясіння. Одразу кинулись в очі комп’ютери — всюди! Хочу нагадати, що то був 1998 рік, і у нас на факультеті був чи то один комп’ютер, чи зовсім не було. Звичайно зараз це сприймається по-іншому. Ще один шок — це бібліотека. І вільний доступ, і величезні фонди, і електронний каталог, і пошукова система. Бібліотека стала моїм улюбленим місцем. Мене вразили студенти, які дуже серйозно ставилися до занять і підготовки до них. На тих заняттях, які я відвідувала, ні одного разу (!) за семестр не було студента, який був би неготовим і не прочитав купу літератури, рекомендованої професором. Вільна і радісна атмосфера, рівне і дуже доброзичливе спілкування професорів зі студентами, — все це мені дуже сподобалось. Дуже значущим для мене стало моє спілкування з колегами, завдяки якому я просунулась у професійному становленні, розумінні своєї проблематики, її розширенні та поглибленні. Я стала дивитися на те, що роблю, не тільки своїми, але й їхніми очами. Мені довелося бути присутньою і виступати на різних семінарах, і мені дуже сподобалось, як коректно ведеться дискусія, з повагою до доповідача і присутніх. Не тільки зміст, але й форма академічного спілкування робить такі обговорення корисними та продуктивними. Спілкування з колегами повністю розбило ще один стереотип, який, на жаль, і зараз існує і навіть експлуатується деякими людьми: щодо малої освіченості американців, їхньої недостатньої культури. Мене це страшенно обурює, бо я зіткнулась з людьми, які є не тільки професіоналами найвищого ґатунку, але й знають дві — три іноземні мови, люблять і знають літературу і мистецтво (і не тільки американські), регулярно відвідують філармонію, музеї і виставки, і з ними цікаво спілкуватися на любі теми, не тільки професійні. Що таке Фулбрайт у моєму житті? Він значною мірою вплинув на все моє життя: змінив мою самосвідомість, і загально людську, і професійну; дав мені відчуття вільної людини; можливість побачити зсередини життя «звичайних» американців і трошки його зрозуміти; завдяки Фулбрайту я познайомилась з людьми, які стали не тільки моїми колегами, але й друзями, і залишаються ними й посьогодні. Низький уклін цій чудовій програмі!

Олена Іванова, фулбрайтівський науковець 1998-99

 

Усі відгуки